Ясно одне: навіть «легкий ляпанець» не годиться як виховний засіб. Биття викликає в дітей ту ж реакцію, що і у нас, дорослих. Ми негативно ставимося до тих, хто по відношенню до нас застосовує насильство. Насильство породжує відповідне насильство - залізний закон. Малеча - навіть якщо за нею спершу нічого не помітно - теж мріє про помсту. І знаходять способи відплатити батькам. Наприклад, провокуючи їх. Це робив старший син моєї знайомої. Він кожен день забивав унітаз туалетним папером - і кожен раз отримував за це по руках. При цьому батьки зовсім не хочуть бити дитину. Під час опитування 67% матерів і батьків заявили, що для них побої не є виховним заходом. Тим не менш, 44,6% підлітків повідомили, що часто отримували ляпаси, 30,8% пам'ятають, що справа хоча б раз доходила до побоїв. Лише 18% вказали, що їх ніколи не били. Таким чином, багато які батьки дають волю рукам, хоча вважають це неправильним. Часто вони відчувають через це почуття провини.
Матері кажуть, що вони б'ють дітей тому, що не знають, як вчинити. Або діють під натиском власної матері (або чоловіка), які наполягають: «За ці зухвалості треба його (її) міцно провчити». Перевіримо себе: коли ми особливо ризикуємо зірватися? Зазвичай тоді, коли почуваємо своє безсилля, зриваємо своє роздратування на дитину, яка довеа нас до сказу. Те, що батьки можуть іноді вийти з себе, - нормально. Те, що в стані афекту виникає бажання «міцно врізати» маленькому нелюду, - по-людськи можна зрозуміти. Але ніяк не прийняти. Ми відчуваємо сором і жаль, що охоплюють нас через те, що ми не змогли стриматися - навіть якщо це був «всього лише» ляпанець. Найменше, що можна зробити, це попросити вибачення. Треба вчитися якось приборкувати свою лють. Я, наприклад, подумки рахую до десяти - поки пік озлоблення не пройде. Одна з моїх подруг люто пере, поки їй самій не стане смішно. Допомагає також, якщо на якийсь час вийти з кімнати.
Часто все ускладнюється тим, що нерви у нас і так вже на межі. Тому що посварилися з чоловіком... Тому що змучили важкі проблеми і ми не знаємо, що робити з нашими страхами і турботами. У таких випадках зриви трапляються частіше.
НЕСЛУХНЯНІ хочуть уваги
Сім'я - дуже чутлива структура. Кожний впливає на інших, відчуває настрій інших. Якщо в будинку щось не ладиться, то це помічає і дитина. Вона стає перекірливою - і тим самим ще більше дратує батьків: їм здається, що вони взагалі вже ні з чим і ніколи не зможуть впоратися.
Зрозуміло, відмова від побоїв не означає, що дітям все повинно сходити з рук. Треба встановити певні межі і стежити, щоб вони їх дотримувалися. У ризикованих ситуаціях треба діяти рішуче: на вулиці взяти неслухняну дитину за руку, як би вона не пручалася, відвести, навіть якщо вона буде ревіти. Відміна від биття: я не принижую дитину образою, а потрібно змінити ситуацію - це продовжується до тих пір, поки вона не зрозуміє, що треба відмовитися від небажаної поведінки.
Мати тікаючих хлопчаків могла б пояснити їм, що дозволить ходити в садочок лише в тому випадку, якщо вони не будуть тікати на вулицю. Якщо ж вони все-таки втечуть, не випустить більше їх з дому. Це повинно повторюватися до тих пір, поки вони не стануть дотримуватися домовленості. Одночасно матері слід поміркувати, що ховається за цією провокацією. У дітей, які злять батьків, завжди є якесь приховане бажання, наприклад, вони хочуть, щоб їм приділялося більше уваги. Так, згадана мати підробляє в якості няні. На своїх часу майже не залишається. Тим не менш вона могла б викроїти годинку в день, посвячується іграм і спілкування зі своїми хлопчиками. Це покаже їм: не треба кожен раз що-небудь робити, щоб добитися уваги мами.